Вітер безжально тріпав Олежине волосся, поки він борсався понад деревами. Йому подобалося чіпляти верхні гілки дерев, що так жадібно тягнулися до сонечка, своїми руками та ногами — його тішило те, що ще ніхто ніколи не торкався цього листя. Птахи перелякано розліталися від Олежки на всі боки: вони ніяк не очікували зустріти одинадцятирічного хлопчика у своїй царині, над верхівками дерев.
Олежка був такий щасливий своєму вмінню літати, що вирішив розповісти про це мамі. Він перестав борсатись та вертітися у повітрі, як дурний, і полетів у бік будинку. Вони з мамою жили того літа у маленькому дачному будиночку, на самому краєчку селища, біля лісу, а тато приїздив до них вихідними. Від дому до річки можна було добігти хвилин за десять, і Олежі дуже подобалося це місце. Єдине, що дратувало його, це діти-однолітки в селищі: Олежка не дружив з іншими дітьми, й уникав їх, як міг.
Долетівши до дому, він спустився до рівня землі, та влетів у будинок. Мама перекладала якісь речі в кімнаті.
— Мамо, диви! — вигукнув Олежка. Мама озирнулася, й побачила сина. В цей момент чарівна сила, що тримала хлопця у повітрі, розсіялася, й він приземлився на підлогу. Мама нічого не помітила: їй здалося, ніби її син просто підстрибнув за мить до того, як вона на нього подивилася.
— Високо стрибаєш, синку!
— Стрибаю… Мамо, я літав!
— Ти ж мій фантазер — посміхнулася мати.
— Я не фантазер! Я справді літав! Аж над деревами!
Олежка був дуже талановитим хлопцем — а також надзвичайно сором’язливим. Таланти в нього були найрізноманітніші, і ніколи не повторювались — як от, тільки що він літав над деревами, а минулого тижня міг бачити усю рибу в річці, ніби вода була прозора, як повітря, чи розумів тварин, чи малював чудові картини — будь-які, іноді абсолютно неочікувані речі. Але через його сором’язливість, ці таланти зникали в мить, як тільки хтось подивиться на нього, й скаже щось — “привіт”, чи там, “гей!”. От і зараз: варто було мамі подивитись на нього, і його чудесний талант пропав — він твердо стояв босими ногами на підлозі. Хлопчика це завжди бентежило, він не сумував за здібностями, що зникли, бо знав: будуть нові, ще цікавіші — але йому було дуже сумно через те, що він нікому не міг про це розповісти. Точніше, розповісти він міг — але ніхто йому не вірив… Мама вважала його фантазером, а інші діти — інколи сміялися з нього, інколи — називали брехуном, а інколи й билися, саме тому друзів в нього не було. Й Олежка сумно пошкандибав на двір.
***
Ну й що з того, що немає друзів? Коли в тебе з’являються такі таланти, можна весело провести час! Якось, коли він гуляв, він зрозумів, що його новий талант — це здібність підіймати важкі речі. Олежка спробував підняти автівку, що була припаркована на дворі — і йому це легко вдалося! Він роззирнувся, й побачив дві речі: по-перше, на дворі нікого не було, ніхто його не бачив. По-друге, багато автівок стояли прямо на траві — від чого трава, звісно, страждала дуже сильно. Якось Олежка чув, як його тато зітхав, що не можна паркуватись на траві — але ж як відучити сусідів від того? На татову думку — ніяк, але в Олежки з’явилася ідея. Він обережно переніс всі автівки, що були поруч, на асфальтований майданчик біля дому. Звісно, місця там було обмаль, тому довелося ставити їх дуже щільно, майже впритул одну до одної. Олежка як раз закінчив, і стояв, відхекуючись: сила-то в нього була, але навіть із таким талантом він досить втомився, перетягуючи автівки з місця на місце. І в цей момент з під’їзду вийшов Микола Валентинович, Олежин сусід.
— Мат-тір божа, пресвята мадонна, та всі христові апостоли на мою голову! — вигукнув Микола Валентинович — Що тут, за ради бога, трапилося? Як же мені тепер виїхати?!!
Насправді Микола Валентинович сказав трохи інші слова, від яких Олежі стало дуже смішно, й він майже не відчув, як талант підняття важкостей лишає його. Якийсь час Олежка стояв і дивився, як сусіди, почувши гомін, виходять на вулицю, й метушаться, розшукуючи свої автівки — та хазяїв тих машин, що закривали їм виїзд. Потім пішов до дому, і спостерігав вже з вікна, як машини потроху, одна за одною, намагалися роз’їхатися. Йому не вдалося відучити сусідів паркувати машини на газоні, але розважився цей бешкетник на славу.
***
Одного разу, Олежка подивився на себе у дзеркало — і нічого не побачив. Трохи поміркувавши, він зрозумів, що на цей раз його талант — бути невидимим. Це було цікаво, бо зазвичай він міг насолоджуватись своїми вміннями тільки на самоті — бо вони одразу зникали, як тільки хтось його бачив. А тут його не могли побачити — то ж, він, нарешті, міг скористатись талантом в присутності інших людей.
Раптом він почув, що двері в сусідню квартиру відчиняються. Він тихенько вийшов з квартири, й побачив, що прийшов додому сусід — вже знайомий нам Микола Валентинович. Він копирсався у передпокої, і Олежка швиденько та тихенько прослизнув за ним. Микола Валентинович роззувсь, пройшов до кімнати, й вмостився дивитись телевізор — там показували якісь нудні новини. Пульт від телевізора лежав поруч, на тумбі. Олежка посміхнувся, й перемкнув канал — тепер телевізор показував науковий фільм про тварин Африки.
Микола Валентинович зсунув брови до перенісся, взяв, пульт, повернув свої новини, після чого поклав пульт знов на тумбу.
Хлопець трохи почекав, і знову ввімкнув кіно про тварин.
Сусід скривив обличчя, схопив пульт, кілька разів трухнув його, та знову повернув новини.
— А тепер — дуже важливе повідомлення! — сказала дикторка — Як повідомляють наші джерела, що забажали залишитись аноні…
Заграла гучна музика, рок-н-рол. На екрані стрибали музиканти в яскравому одязі, з гітарами в руках. Звісно ж, це Олежка знову перемкнув канал.
— Що за… промовив Микола Валентинович, й простягнув руку до пульта — але намацав лише пустоту: Олежка, перед тим, як тиснути кнопки, тихенько відніс пульт на стіл, що стояв трохи далі.
Микола Валентинович з крехтінням вибрався з крісла, та став шукати пульт на підлозі біля тумби. Він навіть опустився на коліна та зазирнув під крісло — але звідти на нього дивилася лише загублена шкарпетка, та кілька “пилових зайчиків”.
В цей час з телевізора заревів мотоцикл, і від того реву сусід перелякано підхопився, обернувся до екрана, а потім застиг посеред кімнати, розгублено озираючись. Ще через кілька секунд він нарешті помітив пульт на столі.
Обличчя Миколи Валентиновича стало блідим, як папір, та вкрилося краплями поту. Він взяв пульт, вимкнув телевізор, та знесилено опустився в крісло. Пульт він міцно стискав побілілими пальцями. Запала тиша.
Невидимий Олежка трохи почекав, підійшов до телевізора та натиснув кнопку ввімкнення. За цей час музика вже закінчилася, і тепер там показували мультфільм про акулу, що ганялася за русалкою. Якраз в цей момент у мультфільмі щось гучно вибухнуло. Микола Валентинович підстрибнув у кріслі, скочив на ноги, запустив пульт від телевізора в стіну — той розлетівся на друзки — й вибіг з кімнати. На кухні задзенчало скло, щось забулькало.
Олежі вже несила було стримувати сміх, до того ж він був не злий хлопчик, і не хотів надто сильно знущатись з бідолашного Миколи Валентиновича. Тому він тихенько вийшов із сусідської квартири, а потім — на двір. Якийсь час він гуляв навколо дому, потроху бешкетуючи: міняв місцями напої у клієнтів кав’ярні, бавився з автоматом з продажу води, обливаючи перехожих, трохи посмикав дівчат, що кепкували з нього у школі, за коси — тобто, досить весело проводив час. Згодом спустився вечір, і хлопцю вже набридло бути невидимим. І тут з’ясувалося, що з цим новим талантом є одна проблема — він ніяк не зникав. Зазвичай, для цього було достатньо, щоб Олежку хтось побачив — але ж він тепер був невидимий, і ніхто його побачити не міг. Він спробував з кимось поговорити — але люди дуже лякалися, чуючи голос нізвідки, й швидко тікали від нього.
Розгублений, він поплентався додому, міркуючи, чи зможуть мама, чи тато його побачити, чи не втечуть перелякані, як інші люди, і що взагалі тепер робити. Дуже страшно було від думки, що можна тепер залишитись невидимим назавжди.
Олежка увійшов у під’їзд — там стояла, чекаючи на ліфт, дівчинка, що жила на два поверхи вище за Олега. Олег бачив її раніше, але чомусь ніколи не розмовляв з нею. Але зараз хлопець був такий розгублений, та наляканий, йому так хотілося, щоб його почув — та побачив — бодай хтось, що він тихесенько вимовив:
— Привіт…
— Привіт! — здивовано, але не налякано, відгукнулася дівчина — Ти хто, привід?
— Ні, я не привід, — відповів Олежка — я твій сусід. Тільки я невидимий.
— Ого, справді невидимий? — здивувалася дівчина — мабуть, круто!
— Та ні, не дуже…
— Чому?
— Бачиш, мені вже набридло бути невидимим — але я не знаю, як це припинити.
— От бідолахо! А як же так сталося?
Й бідолашний хлопець розповів їй про свої таланти, і як вони зникають, як тільки його хто-небудь помітить, і як ніхто не може побачити його, доки він невидимий, і як він вже хоче до дому, і не хоче більше бути невидимим.
— Слухай, в мене є ідея — сказала дівчинка — пішли до мене.
Вона винесла зі своєї квартири мамину косметику, й почала наносити її хлопцю на обличчя.
— Мені звісно, влетить від мами за те, що взяла її крем, але що поробиш, здається, тобі дійсно потрібна допомога…
Коли вже майже все Олежине обличчя було вкрито шаром крему, вона відсунулася трохи назад, примружила очі й сказала: овва, та ти красунчик! — і посміхнулася.
Олежка миттю почервонів — навіть крізь шар крему було видно. Так, саме видно, бо його помітили, він засмутився — і його талант миттєво зійшов нанівець!
— Дякую… — тихенько промовив він
— Стривай, зараз винесу тобі рушника. До речі, мене звуть Марічка — вона підморгнула Олежі, та побігла за рушником.
Від того дня Марічка й Олежка стали ліпшими друзями. До того ж він перестав розповідати про свої чудесні таланти іншим, для цього в нього тепер була подруга, яка завжди вірила в усі його розповіді — й інші діти перестали кепкувати з нього, а з кимось він навіть потоваришував.
***
Та ні, мама не дуже сварила Марічку за крем, бо та сама показала мамі напівпусту пляшечку, і попросила вибачення, дивлячись на маму великими й сумними оченятами — мама просто не могла сердитись на свою донечку, коли вона так робила. Бачиш, і в Марічки був свій талант!
Comments